Про дорослу ініціацію

У кожній людині існує конфлікт між дитиною та батьком. Дитина прагне підкорити весь світ своїм бажанням і вимагає негайного виконання того, чого вона хоче. Якщо дорослі не роблять або не дають того, чого хоче дитина – світ руйнується: дитина починає істерити, ображатися, плакати, вимагати, злитися (у кожної людини свій поведінковий сценарій і власні рефлекторні реакції). Дитина не може чекати, вона категорична у своїй вимозі, для неї не існує жодних виправдань чи пояснень. Вона хоче отримати цю іграшку просто зараз. З якихось причин батьки не можуть купити її в цей момент (я не маю на увазі, що ви завжди повинні відмовляти дитині). І тут конфлікт переростає в глобальну катастрофу – дитина починає істерику.

Що потрібно від дорослого в цей момент? – Пояснити дитині, з якої причини він не може купити цю іграшку, сказати їй «НІ». Дитину ці причини не хвилюють, вона не хоче їх чути і продовжує вимагати свою іграшку. Якщо батько або мати слабкі і не можуть сказати дитині «НІ», дитина змусить дорослого дати їй те, чого вона вимагає. Вона самоутвердиться у своїй перемозі над дорослим і зрозуміє, що тепер саме Вона – головна. І тепер весь світ буде підкорятися їй. Вона отримала свій інструмент маніпулювання дорослими. Це може бути істерика, відмова від їжі, від туалету, від сну, а може навіть і хвороба – хворій дитині не відмовлять ні в чому. З цього моменту влада в родині належить маленькому тирану-нарцису, який вимагатиме від усіх підкорення і виконання всіх своїх бажань, що зростатимуть у геометричній прогресії. Отримавши бажане, дитина тут же втрачає інтерес до нього і починає вимагати нового, їй завжди буде чогось бракувати, вона завжди залишатиметься незадоволеною.

Батьки, насолоджуючись своєю любов’ю до дитини, будуть намагатися з усіх сил дати їй найкраще і найдорожче. Але у відповідь, замість очікуваної вдячності, чутимуть лише невдоволення й нові вимоги. З віком потреби будуть зростати разом із невдоволенням і вимогами. Ви дасте дитині найкращу освіту, житло, машину, розкішний одяг. Але! Ваша вже доросла дитина почне звинувачувати вас у тому, що ви все робите не так. Це стане для неї виправданням її бездіяльності – вона нічого не робить, не шукає роботу, нічим не цікавиться. Вона цілком вільна й нікого не чує, не звикла підкорятися, будь-яке обмеження викликатиме з її боку агресію та неприйняття. Вона потраплятиме в екстремальні, небезпечні ситуації – пробуватиме алкоголь, наркотики, секс без меж. У неї немає жодних гальм, вона не знає слова “НІ” і сама для себе небезпечна. Для неї не існує авторитету дорослої людини. Вона вважає себе найрозумнішою і все знає сама. У неї не працює інстинкт самозбереження та порушений механізм дій.

Але ж вона вже не може нічого робити. Ви не навчили її, ви все робили за неї й для неї. А тепер чекаєте, що вона, вже доросла, почне щось робити. Але вона не може! Вона не знає, як! Вона досі маленька й невпевнена в собі. Понад усе на світі вона боїться зробити помилку. Адже вона була головною, королем, усіма керувала, а тепер діяти? Втратити свій статус? А якщо почне працювати й у неї не вийде? Як так? Король має бути бездоганним! А якщо я помилюся – усі побачать, що я неідеальна. Тоді перестануть виконувати мої бажання, я втрачу владу і контроль.

А коли ця дитина вийде у реальний світ, за межі своєї безмежної влади над батьками, вона побачить, що інші люди не хочуть виконувати її вимоги й не визнають її владу. І вона просто не буде розуміти – ЧОМУ? Визнати свою помилку нарцис не здатний, він буде звинувачувати у всьому батьків, навколишній світ, Бога, усіх.

Звісно, він завжди буде знаходити інструменти маніпуляції людьми, постійно прагнутиме самоствердження й підкорення собі жертв, які повинні робити за нього і для нього все. І йому завжди буде мало. Ніщо не здатне заповнити цю разючу порожню голодну прірву всередині нього. У цій порожнечі живе дитина, яка насправді хоче, щоб її обмежували, щоб їй говорили «ні». Тоді вона буде в безпеці, адже дорослі краще знають світ, у них є досвід, а у мене – ні. Я можу наробити дурниць, але якщо вони скажуть мені – «НІ», вони зможуть показати, що я для них важливий, що вони мене люблять, що головні вони, а не я. І навіть якщо це мене розсердить, згодом я зрозумію, що вони знають краще, що у них є авторитет. Маленький не повинен бути головнішим за великих – для нього це надто велика відповідальність. Якщо великі — головні, я можу їх слухатися і вчитися у них. Тоді, коли я виросту, я знатиму, як щось робити, і зможу вчитися у інших. Тоді мені буде не страшно робити помилки, адже будь-яку помилку можна виправити, можна спитати поради у дорослих, і вони завжди будуть раді допомогти.

***

Існує й зворотний бік медалі – я хочу іграшку, але мені її не купують. Мені завжди кажуть «ні», мене в усьому обмежують, мене не пускають гуляти, коли всіх інших пускають. Я ніколи не зможу отримати те, чого хочу. Мене не розуміють і не чують.

У цьому випадку запускається сценарій – я хочу повної свободи, я буду все робити сама/сам. Я сама куплю собі іграшку, я сама на все зароблю, я не хочу ні від кого залежати, я всього досягну сама і ніхто не зможе мною керувати, ніхто не позбавить мене свободи, я доведу їм, що можу, що я розумніша і головніша. Такі діти, на зло дорослим, стараються добре вчитися, багато і активно працюють, роблять кар’єру, стають трудоголіками й справді всього досягають самостійно.

З часом накопичується нескінченна втома й невдоволення, яке переходить у претензії до батьків, партнерів або до Бога – ніхто нічого не робить для мене, чому я повинна все робити сама? Усі партнери поруч зі мною перестають щось робити, вони чекають, коли я все вирішу і зроблю. Я вже довела батькам та всім навколо, що я крутіша за них, що ніхто не зможе мною керувати, що я все можу зробити сама. Але! Я нескінченно хочу, щоб хтось, хоча б щось зробив за мене чи для мене, я вже хочу втратити цю свободу й згодна, щоби хтось мене обмежив, але я не знаю, як це зробити! Я не знаю, як розслабитись і не бути головною; я не знаю, як довіритися комусь; я не знаю, як можна визнати когось головним. Я не знаю, як можна отримувати бажане, а не заробляти його важкою працею. Найважчий етап – я не знаю, як можна чогось не знати!))

В обох випадках проявляється конфлікт між свободою та обмеженням, а також конкуренція між дитиною й дорослим – боротьба за владу.

Дитина приходить у цей світ нічого не знаючи і починає пізнавати його через взаємодію з дорослими. У її розумінні весь світ має обертатися навколо неї і для неї. Адже з моменту її появи все дійсно обертається навколо неї, й у її пізнавальній природі формуються рефлекторні патерни егоцентризму. Їй здається, що так буде завжди. Вона – у центрі, вона головна, вона хоче конкурувати з батьком чи матір’ю. Але насправді їй потрібен дорослий, який покаже, що вона важлива й потрібна, але не головна. Що існує ієрархія і молодший має слухатися старшого. Дитині необхідно підкоритися авторитету дорослого – лише тоді вона зможе у нього всьому навчитися. Але найчастіше батьки самі є неініційованими дітьми, які не знають, як бути дорослими, і намагаються це довести, самостверджуючись над молодшими через жорстокість чи суворі обмеження; через заборони, покарання чи ігнорування; уникаючи відповідальності, перекладають виховання своїх дітей на своїх власних батьків, звинувачуючи їх у разі невдачі. Вони не вміють будувати стосунки і часто самі страждають. Вони не можуть навчити своїх дітей власним прикладом, як бути щасливими.

Як же так? Батьки, мої творці, дорослі, вчать мене, керують мною, а самі все роблять неправильно? Як їм вірити? Як підкорятися, якщо вони поводяться егоїстично й несправедливо? Як їх поважати? Як просити поради, якщо вони й самі нічого не знають?

Всі ці питання абсолютно справедливі. Але проблема в тому, що, одного разу втративши довіру та засумнівавшись у правоті батьків, дитина вже не здатна розрізнити, де обмеження чи покарання були справедливими, а де – ні. Вона вже не розуміє, коли батьки мають рацію, а коли – ні. Вона піддає сумніву будь-які їх дії, вважає їх нижчими та дурнішими за себе. І тому хоче бути головніше за своїх батьків. Але, оскільки у неї не було авторитетних учителів, вона завжди буде доводити всьому світу, а насправді – самій собі, що вона найрозумніша і головна, при цьому глибоко сумніваючись у цьому. Адже у неї немає досвіду і знань, якими володіють дорослі.

Цей конфлікт може вирішитися визнанням того, що дитина – маленька, а батьки – великі. Визнанням, що маленький не може знати всього, але може навчитися цьому у старших. І тут починається спротив на рівні справжнього протистояння. Як дитина може визнати егоїстичну владу батьків, жорстокість, холодність, безвідповідальність??? Як?? А ніяк. Іноді в терапії доводиться визнавати, що батьки можуть бути неправі, що вони теж “маленькі”, що вони можуть бути і поганими, і хорошими, і що дитина не винна, а поведінка дорослих була неадекватною. Все залежить від конкретних випадків і сценаріїв. Дитині потрібно визнати, що вона ніколи не зможе отримати такого батька/матір, якого вона хоче.

Або ж, знову ж таки, визнати, що вона не все знає, і батьки іноді мусили її зупиняти, і це не насильство чи обмеження, а турбота й любов. У гармонійному вихованні необхідні і свобода, і обмеження. І те, і інше має бути в міру. Але головна функція батьків – ПОЯСНЮВАТИ дитині, чому і для чого вони так чинять, визнавати, що дорослий теж може бути неправий, не карати, а пояснювати, чому так чинити не можна, казати “НІ” – обґрунтовано, але впевнено. Тоді пізнавальна природа дитини отримуватиме відповіді на питання, а не вигадуватиме їх і не робитиме егоїстичних висновків у моменти образи. А коли дитина щось знає, їй вже не так страшно.

Наступним кроком у пізнанні в цьому конфлікті є визнання того, що як би ми не прагнули прийняти наших земних батьків, вони все одно викликатимуть у нас сумніви. І це природно: вони не ідеальні, вони і погані, і хороші, всі дають правильні і неправильні поради, всі бувають справедливими і несправедливими. Тому всередині нас завжди є поклик і пошук Духовної Матері й Батька, Аніми й Анімуса. Настає момент, коли потрібно визнати присутність Вищої ідеї Бога, ідеї Духу, який знаходиться над дуальністю і знає, як зробити все найкращим чином. Саме Йому ми дійсно можемо довіритися, Його слухатися і визнавати головним. І цей Дух – у нас усередині. Це і є той дорослий, якого ми так сильно потребуємо. Саме цей дорослий може подбати про дитину і навчити її всього.

У казках архетип цього дорослого проявляється у вигляді Феї-хрещеної з «Попелюшки», Злої мачухи з «Білосніжки». Також материнську функцію на себе беруть інші герої: корова в «Крихітці-Хаврошечці», Дід Мороз у «Морозко», пані Метелиця в «Пані Метелиці», Добра фея у «Сплячій красуні», Малефісента, Баба Яга, загадкові бабусі й дідусі. Це можуть бути і духовні провідники у вигляді тварин – буланий кінь, Сивка-Бурка, Фініст Ясний Сокіл, Ведмідь, Лев та інші персонажі, які підказують і спрямовують, випробовують і перевіряють. Усе це ініціює нашу внутрішню дитину, трансформує її та допомагає стати дорослою, допомагає стати героєм або героїнею на шляху до щасливого життя.

У реальному житті кожна людина, яка трапляється на нашому шляху, є таким провідником або вчителем. Коли ви свідомо ставитеся до всього, що з вами відбувається, – ви вчитеся бачити й розуміти кожну подію й дію, кожен контакт. Тоді ви можете з легкістю приймати все, що вам дається, і все, чого не отримуєте! У всього є причина.